📖 Світло для маленького друга
Розділ 1: Шурхіт у кущах
У Шепітливому Лісі Дзвіночків пахло солодкою суницею і свіжою росою. Між деревами тихо гойдалися павутинки, схожі на срібні мережива, а на широких листках жили маленькі крапельки, що виблискували на сонці, наче дорогоцінні камінці. Маленький Фоксі дуже любив цей ліс — приходив сюди щодня погратися і помріяти.\\\\n\\\\nАле сьогодні Фоксі боявся гучних звуків. Ще з ранку він прокинувсся від грому — хоча грозова хмара вже давно пройшла, серце ще тремтіло.\\\\n\\\\nФоксі сидів під великою квіткою й намагавсся заспокоїтися, коли — ой!\\\\n\\\\n— Шур-шур-шур! — почулося з кущів праворуч.\\\\n\\\\nХто це? Фоксі затамував подих. Серце знову колотнулося. Кущ ворушивсся знову: «шур-шур-шур». Може, там якась велика і страшна тварина?\\\\n\\\\nФоксі вже зібравсся тікати — але потім подумав: а раптом там хтось маленький, кому погано? Адже так шурхотіти може і мала пташка, і злякане мишеня. він глибоко вдихнув, зробив крок до куща і обережно відсунув гілочку.\\\\n\\\\nПід кущем сидів крихітний їжачок. Він закотивсся у клубочок і майже не дихав. Очко в нього блищало від сльозинки.\\\\n\\\\n— Привіт, — тихо сказав Фоксі. — Мене звати Фоксі. Тебе щось злякало?\\\\n— Я Пих, — ледь чутно відповів їжачок, — і я загубивсся... А ще там, під великим грибом, застрягла маленька зіронька. Вона не може вилетіти. Мені шкода її, але я боюсь іти сам.\\\\n\\\\nФоксі зирнув у той бік, куди показував Пих. Між коренями старого гриба справді щось тихо блимало — золотаве і беззахисне.\\\\n\\\\n— Ходімо разом, — сказав Фоксі. — Удвох не так страшно.
Розділ 2: Таємниця під грибом
— Туп-туп-туп! — ніжки Фоксі крокували вперед. А поруч стрибав-підстрибував маленький їжачок Пих, і від кожного стрибочка його голки тихенько дзенькали: «дзень-дзень».\\\\n\\\\nВони підійшли до великого старого гриба. Він був такий великий, що під ним могли сховатися від дощу і Фоксі, і Пих, і ще п'ять таких їжачків. Пахнув мохом і чимось солодким — може, грибним медом.\\\\n\\\\nМіж вузлуватими коренями гриба щось яскраво заблимало — золотавим і рожевим. Фоксі зазирнув ближче і побачив: маленька п'ятипроменева зіронька, ледь більша за пальчик, тихо тремтіла між двома коренями, що затиснули її, наче великі пальці.\\\\n\\\\n— Ти застрягла? — ніжно запитав Фоксі.\\\\n— Так, — дуже тихо відповіла зіронька, і від її голосу повітря навколо злегка заграло рожевим. — Я летіла до своїх подруг на небо, але вітер поніс мене вниз, і я зачепилася. Вже давно тут сиджу...\\\\n\\\\nПих засопів поруч. Фоксі розглянув коріння: треба було дуже обережно, щоб не зламати його, відсунути один корінець у бік. він узявсся за нього двома руками. Важко. Твердо. Фоксі потужився — і відчув, як корінець трішки піддається.\\\\n\\\\n— Пиху, допоможеш мені? — попросив Фоксі.\\\\n— Авжеж! — рвучко сказав їжачок і ткнувсся своїм маленьким твердим носиком під корінець, допомагаючи відсунути.\\\\n\\\\nВони штовхали разом — рівно і без поспіху. Корінець скрипнув і відійшов убік. Між ним утворилася маленька щілина — якраз достатня для зіроньки.
Розділ 3: Найнадійніше світло
— Ура! — вигукнув Пих і підстрибнув так радісно, що всі його голки зазвеніли разом: «дзень-дзень-дзень-дзень!»\\\\n\\\\nЗіронька вільно злетіла у повітря і засвітилася яскравим теплим вогнем: «блим-блим-блим!» Весь ліс навколо миттєво сповнився теплим золотавим сяйвом — кожна травинка, кожен листочок, кожна крапелька роси заіскрилися, наче хтось розсипав мільйон дрібних діамантів.\\\\n\\\\nФоксі дививсся на це диво і серце Фоксі переповнювалося радістю.\\\\n\\\\n— Дякую, Фоксі! — промовила зіронька тоненьким срібним голоском. — І тобі, маленький Пиху, дякую теж! Ви обидва такі хоробрі.\\\\n— Але я боявсся гучних звуків, — зізнавсся Фоксі.\\\\n— Це нічого, — лагідно відповіла зіронька. — Хоробрість — це не відсутність страху. Це коли ти, незважаючи на страх, підходиш до куща. Коли ти, незважаючи на страх, береш корінець. Коли ти допомагаєш, бо так правильно.\\\\n\\\\nЗіронька трохи помовчала, потім відлетіла вгору — до своїх подруг на небі. Але перед тим залишила Фоксі маленький подарунок: із її хвостика відламалась крихітна іскорка і лягла просто на Фоксі долоньку. Вона тихенько пульсувала: «блим... блим... блим...» — рівно і заспокійливо.\\\\n\\\\nЇжачок Пих підняв очки і серйозно сказав:\\\\n— Мені здається, це іскорка сміливості. Для тебе, Фоксі.\\\\n\\\\nФоксі поклав її у нагрудну кишеньку — прямо над серцем. І коли вдома знову загримів грім, Фоксі доліг руку до кишеньки. Там тихо пульсувало: «блим... блим...» — і раптом стало набагато спокійніше. Бо Фоксі знав: найнадійніше світло у світі — не зірка. Це добре і тепле серце, яке не боїться відкритися назустріч іншому.